Історiя линовицького Свято-Успенського храму

 

Ініціатором створення в Линовиці кам’яної Церкви, належить Марія Іванівні Башиловій, дружини таємного радника та сенатора Башилова Олександра Федоровича [5, с. 13-14]. Саме вона і розпочала будівництво кам’яного Свято-Успенського храму, але щоб розпочати будівництво Башиловій довелось довгі дев’ять років чекати дозволу на це будівництво.

До певного часу с. Линовиця перебувало в якості хутора, кількість населення була не великою і всіх вдовольняла маленька дерев’яна церква ап. Луки. Та з часом село розрослось і людям потрібна була більша за розмірами церква, в який би могли поміститись всі прихожани.

Так з 1803 р. в історичних документах ми знаходимо свідчення того, що нова власниця села Линовиця Башилова Марія Іванівна звертається з проханням до полтавського єпископа Сильвестра та російського Імператора  Олександра Павловича з проханням дозволити побудувати новий кам’яний храм. Серед приведених аргументів представленні на розсуд тодішньої влади говорилось про наступне:

1. На місці тодішньої церкви в честь апостола луки не можливо було проводить будівництво більшого кам’яного храму через рихлий грунт.

2. Селище на багато розширилось і тому велика частина людей проживала далеко від церкви ап. Луки.

3. Стара будівля церкви не вміщували всіх віруючих в середині храму.

Ситуація станом з 1801 по 1820 рр. в самому селищі Линовиця складалась таким чином, що воно було розподілено між двома власниками,   майором Іваном Стояновичем та Башиловою М. І [1].

 Інший власник с. Линовиця син майор Іван Стоянович зі своєю дружиною Тетяною Лисеневіч [2] звертається до Полтавського єпископа, та до Російського імператора з проханням виділити йому грошей для проведення ремонтних робіт по відновленню дерев’яної церкви ап. Луки. В своєму зверненні до Російського імператора Олександра Павловича він говорить наступне:  «Башилова хоче збудувати нову церкву з каменю поближче до свого маєтку, а стару церкву ап. Луки зруйнувати.

Основна проблематика будівництва нової кам’яної церкви була зумовлене тим, що земельна ділянка на якій раніше було збудовано дерев’яний храм ап. Луки не змогла бути придатною для будівництва великої кам’яного храму, так як земля була там рихлою»[2]. Будівництво нового храму з самого початку планувалось розпочати поруч з маєтком Башилової, тож єпископом Полтавським Филипом було прийнято рішення про утвореня спеціальної комісії, яка повинна провести слідство та визначила потрібне місце для будівництва нового храму[2].  Таким чином, 14 жовтня 1810 р. в м. Прилуки було утворено комісію, котру очолив протоієрей Прилуцького повіту Концевич та намісник ієрей Симонович-Димар. В ході проведення слідства було вибрано саме оптимальне місце для будівництва кам’яного храму[2]. 

 

Варто зауважити, що будівництво Успенського храму могло б здійснитись і раніше якби не протест генерал Стояновича, котрий прагнув всіма доступними йому на той час методами завадити цьому будівництву. Отже на протязі п’яти років тяглась довга переписка за право будівництва Успенської церкви з 1803 по 1808 рр. Всі скарги генерала Стояновича було  відхилено, так як вказані ним факти були не обґрунтованими. Саме в 1808 р. російський імператор своїм указом дозволяє Башиловій будівництво нового кам’яного храму в честь Успіня Пресвятої Богородиці[1]. В цьому ж таки 1808 р. Башилова отримує благословення полтавського єпископа Філіпа на будівництво Свято-Успенського храму[1]. Не зважаючи не те, що відбулось спорудження нового кам’яного Успенського храму, дерев’яна давня церква ап. Луки продовжувала своє існування аж до приходу більшовиків які її зруйнували в 1918 р. [3, с. 22].

В 1819 р. відбулось офіційне відкриття Успенського храму [6, с. 254]. Його спорудження також було присвячено перемозі російської армії над військами французького завойовника Наполеона Бонапарта 1812 р. Успенську церква споруджено у вигляді хреста. «Така форма вказує на те, що в архітектурній основі храму закладено богословській образ Хреста, через який віруючі отримають вічне спасіння» [7, с. 7]. Архітектурний стиль в якому було зведено Успенську церкву складається з двох різних архітектурних напрямків. Архітектура Успенського храму поєднує в собі такі напрямки як римська базиліка та українського бароко. Варто зауважити що в цей період відбувалось аналогічне будівництво православних храмів по всій території Лівобережної України. Близькі приклади цьому будівництво храмів в с. Полонки, в с. Яблунівка, м. Прилуки практично скрізь будували кам’яні храми в одному стилі українського бароко. Тож очевидно, Башилова, захотіла виділиться і звела Успенський храм в  такому не звичному стилі.  

 

Дзвіниця линовицького Успенського храму

Храмова споруда центричної композиції, з трьох сторін (окрім східної) мало портики токанських колон. По центру храму знаходилась купольна ротонда з круглими вікнами в барабані. Храм був гармонійно скомпонованим. Його вирізняли існуючі пропорції та бездоганне вирізнення  ордерних форм. Все це свідчило про те, що будівництвом займався професійний архітектор. Така ж вишуканість була присутня і в інтер’єрі храму. Ікони для іконостасу були написані на замовлення в Петербургській художній академії [8, с. 832].

         

ПРИХРАМОВІ СПОРУДИ

 

При Успенському храмі були також збудовані Башиловою  такі споруди:

1.     Перед входом до церкви було споруджено кам’яну дзвіницю.

2.     Поруч з дзвіницею споруджено сторожку для охорони церкви, при якій була жіноча-церковно приходська школа [9, с. 504]. (розібрано в 1983 р.)

3.     Церковна бібліотека.

4.     Квартири для псаломщиків.

5.     Будинок священика, в ньому розміщувалась сільська рада до 2000 р. потім його було передано сільською владою у власність священика Георгія Гангура.

6.     Будинок диякона.

7.     В 1896 р. коло Успенського храму було зведено приходську школу. З 1906 р опікуном її був князь Володимир Жевахов (святитель Іоаосаф Жевахов) [1]. В 1933 р. в приміщенні школи було відкрито аптеку, а в 1941 у вересні відступаюча Червона Армія спалила це приміщення.

8.     Також навколо церкви було зведено кований паркан. (Розібраний в 1983 р. частиною цього паркану огородили приміщення лікарні, а іншу частину було вкрадено для власних потреб тодішніми чиновниками.

9.     Станом на 1904-1917 рр. при Успенській церкві с. Линовиця було 33 десятини (47,85 гектарів) землі. Земля оброблялась священно-церковнослужителями та приносила щорічний прибуток в 32 карбованця [1].

10. Поблизу Успенського храму було розташовано цвинтар на якому були поховані священики та інших поважних осіби, що мешкали в с. Линовиця.

Станом на 1902 р. зарплата священика становила 120 рублів. Псаломщика 1-го 53 рублів. Псаломщика 2-го 36 рублів. Прихожан чоловічої статі 1509 жіночої 1488. Приход Линовицького Свято-Успенського храму охоплював такі хутори: Нетягівщина, Турківка, Конотопець, Стасівщина, Лутайка [9, с. 504]. 

 

 

Історія Свято-Успенського храму до радянської окупації

 

З кінця ХVIII ст.. с. Линовиця переходить до володінь роду де Бальменів [10, с. 13]. В 1812 р. дочка Башилової Софія Олександрівна виходить заміж за графа де Бальмена Петра Антоновича [4, с. 13-14] з цього часу Башилові віддають в придане графу у володіння маєток в с. Линовиця [3, с. 22].  З того часу де Бальмени починають опікуватись потребами Успенського храму. Так за часів Якова де Бальмена в Линовицькій Свято-Успенській церкві молились: Т. Г. Шевченко, М. Маркевич, Є. Гребінка. Після смерті Софії Олександрівної 30 листопада 1834 р. її було поховано по праву сторону коло входу в Успенський храм [5, с. 208].  

 

        Нам відомо, що князі Жевахови оселились в с. Линовиця в 1820-22 рр. стає щедрим меценатом Успенської церкви. Після його смерті в 18 тому їм було надано право бути похованими в усипальниці під Успенським храмом. 

 

Линовицька Успенська Церква в радянський період.

 

В період приходу більшовицької влади почались страшні репресії як проти Православної Церкви так і проти всіх інакомислячих. Не минула страшна участь і Свято-Успенську Линовицьку церкву та її вірних прихожан. Диктатура комуністичного атеїзму вважала за свій обов’язок знищити всі прояви віри в Бога на контрольованій ними території, так в цей страшний період з 1918 по 1990 рр. церква терпіла страшні гоніння та розруху. 

 

 

Іконостас Успенської церкви 1970 р. фото Г.Ф. Гайдай

Так в 1919 році було зруйновано церкву ап. Луки, та заборонено проводити богослужіння і молитви в Успенському храмі. В 20 х роках ХХ ст.. коли в українській СРСР проводилась українізація, дозволили здійснювати богослужіння. Саме в цей період в Успенській церкві відбулось розділення між прихожанами. Одні ходили на українське богослужіння інші приймали участь в богослужінні, що велось лише старослов’янською  мовою [5, с. 208]. Але така практика протрималась не довго. На жаль нам сьогодні не відомо як проходило богослужбове життя в ті роки. Після закінчення періоду НЕПУ настав страшний період колективізації.

 

1970 р. фото Г.Ф. Гайдай

В 1932 р. Свято-Успенську церкву було зачинено і пограбовано комуністами. Під час свого пограбування вони забрали всі цінні предмети, в тому числі богослужбові. Вони навіть влізли в склеп і забравши всі цінності, що були коло покійників викинули їхні рештки на церковне подвір’я. Так череп Д. Д. Жевахова довго лежав на церковному дворі [3, с. 22]. Після цього в приміщенні Свято-Успенської церкви було утворено зерносховище а пізніше клуб.

В 1942 р. ситуація кардинально змінилась через вплив Другої світової війни. Німецькі окупанти були більш толерантними та віруючими людьми ніж рідна радянська влада. Вони відразу ж відкрили церкву та дозволили здійснювати богослужіння по православному обряду. В 1943 р. настоятелем Свято-Успенського храму був отець Дмитрій. Після того як с. Линовиця було знову зайняте радянськими військами отець Дмитрій підтримував колгоспну ідею, давав гроші в борг [12, с. 408], чим заслужив тимчасову довіру в нової влади і зміг продовжити пастирське служіння. Після от. Дмитрія служив от. Миколай, після нього служив Ієромонах Сидорко.

1949 р. настоятель от. Олександр Навродський

1960 р. Свято-Успенську храм було закрито. Незважаючи на це громада тодішніх прихожан на чолі з от. Олександром перенесли антимінс (в перекладі з грецької – замість престолу) в невеличку хатинку по вулиці Партизанській № 14, яку надала тимчасово під приміщення храму прихожанка похилого віку Коваленко Феодора Карпівна. Їй прибудували кімнату, де вона і доживала до свого останнього дня. За свідченням  Ліонової Віри Миколаївни працівника Линовицької Сільської Ради, що перед смертю вона (Коваленко) переписала цей будинок своїй племінниці яка була старостою церкви Биконь Марії Гаврилівні. Вона пізніше передала цей будинок усно (немає жодного юридичного документу який би міг засвідчити таку передачу) у власність Успенської церкви.

        1961-62 рр. за сприянням голови тодішньої Линовицької сільської ради Оніщенко Меланії Дмитрівні в приміщенні Свято-Успенського храму було відкрито клуб, де проводились танці та показували кіно. Коло закритого Свято-Успенського храму було створено танцювальний майданчик а в самому приміщенні храму показували кінофільми. По свідченню Левченко Л. А. від 1.07.2007 яка згадує про те, що перед кожним показом фільму перед присутніми виступали сільські вчителі з атеїстичними лекціями проти Бога та Церкви.  

 

1970 р. фото Г.Ф. Гайдай

         9 квітня 1983 р. о 3 годині ночі купол Свято-Успенського храму завалився. Як стверджують очевидці зокрема Марченко В. О., що гуркіт від падіння куполу було чути по всьому селу, дехто навіть тоді подумав, що то був справжній землетрус. Місцевий краєзнавець Власенко О. С. в своєму рукописі пише про це так: Це не був простий обвал спричинений зношеністю споруди а спланована акція місцевої влади. Яка за його словами дала вказівку закласти вибухівку і підірвати купол Успенського храму. За свідченням інших очевидців, вечорі, цього ж дня, було видно на куполі Свято-Успенського храму людей у військовій формі, які проводили та незрозумілі  роботи. За свідченнями інших очевидців – це були військові з прилуцького військового містечка, які не задовго до так званого обвалу побували на куполі храму. Люди, що знайомі з будівельними та архітектурними роботами, стверджували, що на той час конструкція куполу була кріпкою і ніяк не могла завалитись без сторонньої допомоги.

 

Руйнування Успенського храму

 

        В 1985 р поруч з Свято-Успенською церквою розпочалось будівництво загальноосвітньої школи. Сусідство радянського освітнього закладу поруч  з православним храмом навіть закритим для влади було небезпечним та загрозливим [3, с. 32]. За наказом голови Прилуцького Райкому Кузьменка __ та Панаска було вирішено позбавитись раз і назавжди духовного осередку с. Линовиці Свято-Успенського храму. Тодішні чиновники не замислювались над тим, що саме вони руйнували і яке саме світле майбутнє вони будують собі та своїм дітям. На сьогодні ми можемо стверджувати про те, що  таке рішення було прийняте незаконно, адже Свято-Успенська Линовицька церква являлась історичним пам’ятником і була внесена в спеціальний реєстр. Але незважаючи на це вороги істинної віри Христової а саме комуністи, пішли навіть проти свого ж закону і наважились на таке богохульство. Задумавши зруйнувати Святий храм Божий вони не задумались про те, що вони руйнують не театр, не в’язницю, не палац князя а дім Божий. Тож і розплачуватись за такі справи вони будуть не перед людиною а перед Творцем цього світу Господом Богом. 

Сталось те, що не входило в плани а ні міського голови а ні простих робітників. Кара Божа не заставила себе довго чекати, всі причетні до руйнування Успенського храму понесли страшне покарання, те чого так бояться всі безбожники – смерть.

        1985 р. 21 червня серед білого дня було зруйновано Свято-Успенський храм. Троє жителів с. Линовиця, якім пообіцяли за руйнування церкви 25 карбованців відважились на страшне богохульство. Це були  Чабан та два брата Ткаченко (Коробка) Василь Іванович та Ткаченко (Коробка) Яків Іванович.

Не побоявшись Божого гніву полізли знімати з церкви центрального хреста. Під час руйнування церкви, трапилось непередбачуване. Один  з робітників на прізвище Чабан, помер відразу на робочому місці. За свідченням очевидців, після того як він, перебуваючи на висоті заніс над собою молот для руйнування храму впав з драбини на землю що й стало причиною смерті. Інший працівник, Василь Ткаченко, осліп наступного дня. Молодий Яків Коробка стягуючи хрест з куполу за допомогою мотузки на землю відчув, що його долоня всохла залишившись на завжди стиснутою в кулак на спогад про те, що він руйнував Божий Храм. Водій екскаватора який руйнував Успенську церкву помер через декілька місяців.

Але не зважаючи на такі знамення та чудеса Успенську церкву було повністю зруйновано, одурманений людський розум завзятим відреченням від Бога був страшно покараний відразу ж привселюдно, але не спиняючись продовжував робити свою страшну Богохульну справу. Можливо коли б ми спитали їх сьогодні чому вони зруйнували Успенський храм вони б не змогли відповісти з впевненістю тому що биту цеглу зі зруйнованого Свято-Успенського храму чиновники направили на вимощення дороги до нового цвинтаря, символічно вказуючи на той напрям яким рухалось те атеїстичне керівництво.

         

Свято-Успенська Линовицька церква в незалежній Україні

Після розпаду радянського союзу та утворення незалежної України Православна Церква перестала бути гонимою по всій країні починаються відновлюватись храми та монастирі, відкриваються семінарії та єпархії.  

         В 1991р. в Литовцю приїздить новий настоятель Успенської церкви от. Георгій Лук’янович Гангур. Сам отець Георгій родом із Закарпаття і після закінчення Одеської Духовної Семінарії був направлений нести пасторське служіння в Ріпнянський район. Потім через аварію на Чорнобильській АЕС його перевели в Ічнянський район, а далі ніс служіння в Спасо-Преображенському соборі в м. Прилуках. В 1990 р. його направляють нести пастирське служіння в с. Линовицю [12]. 

 

       В той час становище церкви було в плачевному стані згадує отець Георгій доводилось служити в маленькій хатинці в якій ледве вміщувались всі прихожани. Тому було вирішено відновити зруйновану Успенську церкву. Так в період з 1992 по 1995 рр. проводились будівництво Успенського храму. Звісно точних крас линь колишнього Успенського храму ніде не збереглось, тому от. Георгій діставши у людей фотографії старої Успенської церкви береться за її відродження.

Розпочав от. Георгій відродження Свято-Успенського храму в 1992 р. Перед ним було лише пуста галявина на якій колись стояв Свято-Успенський храм. В 1992 р. місце під зведення храму було освячене Антонім архієпископом Чернігівськім та Ніжинським.    

От Георгій зазначив, що при будівництві йому допомогли його колишні будівельні навики. Під час будівництва йому доводилось бути і виконробом, і столяром, і крити дах і виконувати інші будівельні роботи [12]. Не відбулося б спорудження храму без спонсорської допомоги яку охоче надали для відродження святині: Керівництво Линовицького цукрового заводу, міжрайонного відгодівельного комплексу, бурякорадгоспу «Линовицький», тодішнього колгоспу ім.. Орджонікідзе с. Нова Гребля. Не стояли осторонь і прихожани  с. Линовиці, с. Антонові, с. Бубнівщини які щедро допомагали хто чим може. Також надав суттєву допоміг виходець з Линовиці Неправн І. М. Так відроджувалась давня святиня, на протязі трьох років 3 1992 по 1995 рр. було відновлено з небуття Свято-Успенський храм. 

В 1995 р. 28 серпня на свято Успіня Пресвятої Богородиці і було освячено відроджений храм. Архієрейську службу очолив митрополит Чернігівський та Ніжинський Антоній, були присутнє духовенство району також благосний міста Прилуки. З цього дня всі богослужіння в с. Линовиця проходять в нововідкритій Успенській церкві.

Після освячення Линовицького Успенського храму, люди почали повертати до  храму втрачені реліквії, що були забрані жителями в період радянського терору. Так отцю Георгію було повернуто позолочену чашу, та дві ікони:

1.     Святителя та чудотворця Миколая.

2.     Мучиниці Варвари.

З 1995 по 2007 р. отець Георгій провів в церкву газове опалення, встановив новий іконостас, облаштував олтар та жертовник, споруджено навколо храму огорожу.

Ще одним важким випробуванням для церкви стало пограбування 20.01 2003. Під покровом ночі, злодії зламали замки на дверях храму. Потрапивши в середину святині вони вкрали декілька цінних ікон.

 

 

Бібліографія

 

1.     РДІА ф.796,оп.440, д,508.

2.     ЧДА. Ф.1462, оп. 1, д,11906

3.     Власенко О. С. Нариси з історії селища Линовиця. //Рукопис. 1993. 

4.     Кузьменко А. Друже незабутній розповідь про життя і творчість Якова де Бальмена. К., 1989.

5.     Куриленко М. І. Прилуцьке благочиння: історія, трагедія, відродження. Чернігів: РВК Деснянська правда. 2001.

6.     Шкоропад Д. О. Савон О. А. Прилуччина Енциклопедичний довідник. Ніжин. 2007.

7.     Влодик П. Конспект лекцій по Церковному Уставу для студентів 1-го курсу КДС. К., 1991.

8.     Чекмарев А. В. Слезкин А. В. Хроника вандализма. // Русская усадьба №12. 2006.  С. 832

9.     Клировая книжка Полтавской епархии на 1902 г. Полтава. 1902.

10. Советский Энциклопедический Словарь М., 1989.

11. Історичний щоденник Георгія Гайдая. Дзеркальна алея.// Град прилуки . 2002. №28.

12. Куриленко М. І. Прилуцьке благочиння: Історія, Трагедія, Відродження. Чернігів. 2001. С.208

13. Турківський М. П. Навіки рідна книга про Линовицю. Прилуки 2005.

14. Опанасенко Л. Відродження святинь. // Прилучина. 2003. 27 вересня.